Максим Голубев (carabaas) wrote,
Максим Голубев
carabaas

Про те, в які держави входила місцевість «ЗАБІР‘Є» від дев‘ятого до сімнадцятого сторіччя.



В дев‘ятому сторіччі місцевість Забір‘я належала до Древлянської землі. Коли і 912 році новгородський князь Олег підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й заволодів Києвом, то в числі деяких інших підвладних Києву земель слав‘янських племен і Древлянська земля увійшла до складу Київської держави, що простягалася тоді від Чудського озера за ріки Неву, Свір, Шексну на півночі, до Мурома на сході, по Пінських болотах за річку Горинь на заході, до річки Росі і по Дніпру до Ворскли на півдні, включала ріки Сейм і Десну і називалась «РУСЬ».

На 972 рік небіж Олега Святослав Ігоревич поширив межі Русі за Дунай до ріки Мариці на південному заході, за Кубань і Терек до Грузинського царства на півдні, за Волгу й Каму на сході.

В 1054 році,за князя Ярослава Мудрого, східні кордони Русі відступили до річок Клязьми і Оки, верхів‘їв Дону й Північного Дінця і південні кордони відступили до Дунаю, але на заході до Русі були приєднані Ятвяги на Західному Бузі, Волиняни, Дуліби(Червона Русь), Білі Хорвати на р.Тисі.


На той час столиця Русі – Київ був великим торговельним містом, міцно укріпленим валами і стінами з грубих колод, з гарними будинками, садами й палацами, з багатьма кам‘яними церквами, головний в‘їзд у Київ було прикрашено бронзовими позолоченими, так званими «Золотими Воротами», було в Києві понад сто тисяч мешканців…

…6 грудня 1240 року монголо-татари завоювали й зруйнували Київ: від Великого стольного граду Києва залишилось двісті землянок. Всі поля на сотні кілометрів навколо Києва були вкриті людськими кістками й іржавою зброєю. В літописі часів татарської навали 1249 року є запис: «Будаївка стоїть пуста». Але Забір‘є, приховане зі всіх сторін бором татари мабуть обминули, бо взагалі татарська кіннота скрізь обминала ліси.

З 1240 по 1362 рік Київщина була під владою татарської Золотої Орди. Скориставшись прагнення руського населення визволитись від татарського іга Київщину, Переяславщину, Поділля і більшу частину Волині у 1362 році захопила Литва. В 1482 році кримський хан Менглі-Гирей вчинив руйнівний напад на Київ. Литовське військо Києва не захищало. Тоді й була зруйнована церква у Великому Бору в урочищі «Кладова», до приходу якої належало і Забір‘є. Перша письмова згадка про Забір‘є в п‘ятнадцятому сторіччі. На початку шістнадцятого сторіччя в Забі‘ї вже нараховувалося сімдесят хат.

В 1569 році Литва злилася з королівством Польщею в одну державу – Річ Посполиту і таким чином українські землі – Волинь, Брацлавщина, Київщина з частиною Лівобережжя і частина Білорусі – (Підляшшя) підпали під владу шляхетської Польщі. В їх складі під владою Польщі лічилось й Забір‘є з 1569 по 1648 роки, тобто сімдесят дев‘ять років, але панів у Забір‘ї ніколи не було і кріпаччини село Забір‘є ніколи не знало, ні за часів польської влади, ні після визвольного повстання 1548 року, ні пізніше.
Починаючи з 1648 року новий український військово-адміністративний апарат роздавав монастирям і духівництву земельні володіння. До Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, як «борщагівки» до інших Київських монастирів – Братського, Петропавлівського, Софіївського, Нікольського(тобто для постачання городиною «на борщі») були прикреплені села Боярка (що з 1927 року зветься Тарасівкою), Будаївка, Чернеча Бобриця, Скиток Лип‘янський, Забір‘є – і що належала до церковного приходу села Забір‘я деревня Бобриця з хуторами Ковбасин і Стражники. Так забірці і лічилися «монастирськими», а пізніше, з 1787 року, коли церковні землі були перетворені в державні маєтності – стали «казьоними» селянами. Але і влади над собою монастиря забірці майже зовсім не відчували. Зберігся переказ про те, як приблизно в середині минулого сторіччя(19-го) один забірець на прізвище Зискало гуляв на храмовому святі в Скитку і ще не закінчилося свято, коли кінчилися в нього гроші і не вистачило йому на горілку. Він і продав скитовчанинові свою жінку за пляшку горілки, а двох дітей – по чарці за кожного. Минув тиждень, і в Забір‘є приїхали монахи Михайлівського монастиря, привезли з собою із Скитка продану жінку і дітей, віддали їх Зискалу й сказали: «Не маєш ти права їх продавати, бо вони є власність не твоя, а наша».

Щоб уявити собі, як і коли саме із хуторів в місцевості Забір‘я утворилося село Забір‘є, продивимось коротко, які події того часу записані в історії України.

Українське козацтво починаючи з 1591 року підіймало раз за разом повстання проти польської влади, а саме: рр..1591-1593 – гетьман Косинський, 1594-1596 – Наливайко, Лобода, 1624 – Жмайло, 1630 – Тарас Трясило, 1635 – Суліма, 1637 – Павлюк(Павло Бут), 1638 – Острянин, Скидан, Гуня. В 1648-1649 роках район дій селянсько-козацьких загонів під керівництвом Богдана Хмельницького – «імператора усіх козаків, грозного винищувача аристократії в Польщі – ворога католицтва»(як називав його в своєму посланні до нього керівник англійської буржуазної революції Олівер Кромвель) охоплював не лише всю тогочасну Україну і Запоріжжя, але частково і Білорусь. Населення в цьому районі було три мільйона двісті тисяч чоловіків(не рахуючи жінок). Польські поміщики мусили кидати свої маєтки й тікати під захист королівського війська.

Року 1649 козацьке військо потерпіло часткову поразку в битві з поляками і тому було складено Зборівський договір з польським Королем Яном Казимиром, за яким король хоч і погоджувався на 40-тисячний реєстр козацького війська, надавав амністію всім українським селянам і козакам, що брали участь у повстанні, польський уряд позбавлявся права утримувати своє військо на території Брацлавського, Київського й чернігівського воєводств, де влада залишалася в руках козацької старшини, але разом з тим польська шляхта діставала право повернутися в свої маєтки. Саме ця територія і була приєднана 8 січня 1654 року до Російської держави.

Волинь знову підпала під владу Польщі, а восени 1660 року шляхетська Польща в союзі з кримськими татарами знову напала на Україну. Після поразок російського війська і козацьких полків біля Любара, Чуднова і Слободищ польським панам і їх прибічникам вдалося загарбати правобережну Україну, без Києва й Василькова. «Знову стала Польща, була Україна. Не заступить син за батька, ні батько за сина» - збереглися в Забір‘ї слова старої пісні того часу. Зрадницькі дії ворожої до Росії частини козацької старшини на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким викликали обурення народних мас і переважної більшості козацької старшини.

На початку 1663 року Юрій Хмельницький змушений був зректися гетьманства. Гетьманом правобережної України шляхетська Польща настановила свого прихильника П.Тетерю. Проти нього спалахнули народні повстання під проводом Поповича, Сулімки, Варениці, Дрозденки, Децика, Височана, їх підтримували запорожці на чолі з Сірком і російське військо. Тетеря потерпів поразку і втік до Польщі.

Гетьманом Правобережжя став П. Дорошенко(з 1665 по 1674 рік), який дотримувався турецько-татарської орієнтації, але поміщиками залишалися польські пани, і тому їх повсталі кріпаки, яких польські поміщики називали «опришками», тікали від них за Ірпінь в «забір‘є». В червні 1663 року у Ніжині зібралася Чорна Рада, на якій Лівобережним гетьманом було обрано кошового Запорожської Січі Брюховецького. В січні 1667 р. між Росією і Польщею було укладено Андрусівське перемир‘я, за яким кордон став проходити по рікам Дніпру, Ірпеню і Стугні. Таким чином Забір‘є понад сто тридцять років було прикордонним козацьким поселенням, цебто з 1660 по 1793 рік, до другого розділу Польщі.

От саме тоді, на початку шістдесятих років сімнадцятого сторіччя(дуже можливо, що влітку 1663 року, але може і раніше)декілька сот повстанців-опришків, що відмовилися коритися панам і зі зброєю в руках здобували собі волю, відступили з захопленої поляками території за Ірпінь, за Великий Бір, у «забір‘є», і спершу розмістилися табором в лісовій гущавині в урочищі, що й зараз зветься Таборище. Поступово вони побудували собі спершу землянки на високому березі річки, там де зараз стоїть село, а пізніше і хати. Незабаром була побудована церква і тільки з того часу Забір‘є стало рахуватись селом.

Свої землянки забірці робили низенькі і з дуже високими димарями, для того щоб по-між густими соснами, де подалі одна від одної розміщались землянки, по можливості трудніше було ворогові помітити житло. Долівку в землянціі рудили глиною, але стіни були з тесаних колод, побілені. Під стріхою при самій землі два маленькі віконця в одну шибку: одне поти печі, друге – «напільне». Вночі світили лоєм у черп‘яних каганцях. Діди розказували онукам: часто бувало, що вночі в село забрідали вовки, заглядали на вогник каганця в ці низенькі віконця, горіли вогниками і вовчі очі. Корову, коня доводилось на ніч заводити в сіні; теля, порося, кури – взагалі жили в одному приміщенні з людьми. Деякі землянки були вкриті лише землею та щиголлям, але здебільшого вони вкривалися соломою, зв‘язаною по два маленькі снопики-парки. Також солом‘яні, зі сплетеної «в-косу» соломи, промащеної глиною, робилися димоходи від коміна над припічком глинобитної печі(а піч займала добру половину хати) до дерев‘яного бовдура в сінях. Над бовдуром – широким внизу й вузьким вгорі ящиком підіймався дуже високий, метра на два вище даху, плетений з лози й обмазаний глиною димар: віддалік він здавався наче стовбуром дерева. Ще в 1925 році в приблизно такій землянці жили Кивери-Унинці, Наум Гижка, а з соломи плетені димоходи ще залишалися в хаті Свирида Ярошенка, яка, як казали, простояла понад 300 років, але це була вже не землянка, а справжня хата. Стіни хати з товстих колод, тесаних з внутрішньої сторони, рудилися глиною й білилися зсередини без штукатурки, а знадвору стіни клинцювалися дубовими колочками і товсто обмазувалися глиною з кінським гноєм, поміж дубовими колочками в глиняну обмазку вгружали соснові шишки. Білу глину на побілку копали з дна річки кілометри за два нижче села.

Ще до середини ХХ сторіччя типовою забірською житловою будівлею була дерев‘яна хата-сіні-комора, вкрита соломою, збудована частково «в-зруб», частково «в-ошули», під кути закопувалися товсті дубові стовбці-підвалини. Комора знадвору не обмазана, але підлога в ній з досок, а хата обмазана, але долівка в ній глинобитна, навколо хати глиняна обікладена дошками призьба. Стіни хати знадвору білі, але призьбу і смугу стіни понад призьбою здебільшого підводили яскравою каштаново-коричневою глиною, що копали десь коло рівчака в торф’янику. Під глинобитну долівку в хаті робили земляну висипку іноді майже на півметра вище грунту. Гребінь солом‘яного даху хати забірці кріпили зв‘язаними по двоє солом‘яними перевеслами палками, (в навколишніх селах гребінь даху кріпили іншими способами). Жили забірці і в землянках, і в хатах тісно, траплялось, що і по дванадцять душ в одній хаті. Спали покотом і на полу – широкому дерев‘яному настилі коло печі, і на печі, де одночасно сушили жито або просо, стелилися і на лаві, і на земляній долівці, і на вишках, тобто над житловою частиною хати, де стеля була звалкована глиною і де зберігали сіно. Колиска з немовлям підвішувалася посеред хати до сволока.

Рівно двісті років Забір було прикордонним козацьким поселенням, а забірський хутір Стражники – прикордонною стражею, в тім числі 133 роки (з 1660 по 1793 рік) на кордоні між Польською і Російською державами, а після розділу Польщі ще 67 років (з 1793 по 1867 рік)- на кордоні між «панщиною», тобто маєтками рабовласників-поміщиків, що були по той бік Ірпіня, і «казьонщиною» по цей бік. Тоді головним завданням стражників було не пускати кріпаків утікати від своїх панів з «панщини» на «казьонщину»: кому з кріпаків все ж таки щастило перебігати на казьонщину, над тим його пан вже не мав влади. Так від поміщиків не лише бувшої Польщі, а навіть із Росії за Великий Бір, («у Забір‘є») продовжували тікати селяни-кріпаки. Тому що таких втікачів тоді називали «опришки», багато забірців і досі носять прізвище Орищенко (змінене з «Оприщенко»). Наприклад, Сусли(Сусло), за походженням казахи, прийшли з ріки Уралу, десь аж з Словаччини – Гижки й Приходьки, з Гострих Лук – ковалі-Остролуцькі, нащадки яких і зараз по-вуличному звуться Коваленки, з Копилова – Копили, з-за Дніпра, Слобідської України – Слобоженки. З=під Шепетовки, «посварившись зі своїм паном» прийшов той, кого поселили на хуторі «Стражники» й призначили нести службу «Шляхового затули»; його нащадки пишуться – Шляхові, по-вуличному звуться – Затули, але зберіглось й друге їх вуличне прізвище – Стражникові. Так і взагалі справжнє своє прізвище втікачі ховали, з‘являлися нові прізвища – Татаренки, Королі, Шинкаренки. Є думка, що люди першого корінного населення Забір‘я, саме за те, що жили вони приховані в лісовій гущавині, як сови, прозивалися Совами; ті, що пізніше приєднувалися до них, змінювали свої прізвища теж на «Сова». Тільки з середини ХХ сторіччя деякі з Сов почали писати свої прізвища «Совенко», або, навіть, «Савва».

В середині вісімнадцятого сторіччя Забір‘є зробилося одним з центрів підготовки гайдамацького повстання, відомого в історії під назвою «Коліївщина», а в першій половині ХІХ-го сторіччя забірці – внуки гайдамаків тримали зв‘язок з кармалюківцями. Тоді з Круківщини переселилися в Забір‘є Сухарі-Лабунські, Мазуревські, Литвиненки, з Ігнатівки переселилися Лози (Семен Лоза).

В часи Коліївщини на середині того кварталу, де зараз (1975 рік) стоїть школа і клуб, (а тоді й до 1924 року це була ділянка церковної землі розміром в 2 десятини) було збудовано три великі будинки (розказують: «такі, як у Києві») – три казарми для гайдамаків; в них жили триста чоловіків. Коло тих казарм (куренів) на квадратному луку проти стігла була криниця. Забірський піп насовітував гайдамакам у ту криницю, для того, щоб вода в ній була завжди чистою, покласти на дно срібні гроші; і в криницю висипали, за одними переказами півмішка, а за другими – півтора кошеля срібних карбованців. Над криницею стояв дуже великий дубовий хрест з прибитою до нього іконою. Віктор Заєць, тракторист, розказує: був він у Фастові і коли сказав, що він родом із Забір‘я, один старик зрадів – «це ти з того самого Забір‘я, де є криниця, в яку золото кидають!»


Тепер ця криниця засипана, але на її місці ніщо не росте – там завжди мокро; це якраз на середині південної межи і зараз ще правильно-квадратна лужка – 0,20 га заливної сіножаті, що колись належала церкві, в 1924 році – Касі Взаємної Допомоги (КВД), а зараз поділена між кількома господарями, на городах поблизу викопуються старі мідні монети. Одна монета звідти, мічена 1734 роком, зберігається в краєзнавчому музеї бібліотекаря 1-ої Боярської школи Ів.Ів.Іванова, Нова-Боярка, Світлогорська вулиця №3. Там же зберігається знайдений в Забір на місці старих могилок гайдамацьких «свячений ніж». Викопується багато черепків старовинного посуду з чорної глини, а також миски, зроблені з панцерів річних черепах; викопується і давня палена дуже велика цегла. Декілька таких цеглин укладено в лежаки на горищі хати, збудованої Іваном Татаренко (Марусенковим). Прохор Шинкаренко розказує, що в 1912 р. якісь чужі люди розкопували яму на місці «свяченої» криниці й вивезли возом волову шкуру срібних грошей.



О том, в какие государства входила местность «Заборье» от девятого до семнадцатого века.

В девятом веке местность Заборье принадлежала Древлянской земле. Когда в 912 году новгородский князь Олег коварно убил киевских князей Аскольда и Дира и завладел Киевом, то в числе других подвластных Киеву земель славянских племен и Древлянская земля вошла в состав Киевского государства, простиравшегося тогда от Чудского озера по реки Неву, Свирь, Шексну на севере, до Мурома на востоке, по Пинские болотах за реку Горынь на западе, до реки Роси и по Днепру до Ворсклы на юге, включала реки Сейм и Десну и называлась «РУСЬ».

К 972 году племянник Олега Святослав Игоревич распространил пределы Руси за Дунай к реке Марице на юго-западе, за Кубань и Терек до Грузинского царства на юге, за Волгу и Каму на востоке.

В 1054 году, при князе Ярославе Мудром, восточные границы Руси отступили к рекам Клязьме и Оке, верховьям Дона и Северного Донца и южные границы отступили к Дунаю, но на западе к Руси были присоединены Ятвяги на Западном Буге, Волынь, Дулибы (Красная Русь), Белые Хорваты на Тисе.

К тому времени столица Руси - Киев был крупным торговым городом, с прочно укрепленным валами и стенами из грубых бревен, с красивыми домами, садами и дворцами, со многими каменными церквями, главный въезд в Киев был украшен бронзовыми позолоченными, так называемыми «Золотыми Воротами», было в Киеве более ста тысяч жителів…

…6 декабря 1240 монголо-татары завоевали и разрушили Киев: от великого стольного града Киева осталось двести землянок. Все поля на сотни километров вокруг Киева были покрыты человеческими костями и ржавым оружием. В летописи времен татарского нашествия 1249 есть запись: «Будаивка стоит пустая». Но Заборье, скрытое со всех сторон лесом татары видимо обошли, потому что, вообще, татарская конница везде обходила леса.

С 1240 по 1362 Киев был под властью татарской Золотой Орды. Воспользовавшись стремлением руского населения освободиться от татарского ига, Киевщину, Переяславщину, Подолье и большую часть Волыни в 1362 году захватила Литва. В 1482 году крымский хан Менгли-Гирей совершил разрушительный нападение на Киев. Литовское войско Киева не защищало. Тогда и была разрушена церковь в Большом Бору в урочище «Кладова», приходу которой принадлежало и Заборье. Первое письменное упоминание о Заборье появилось в пятнадцатом веке. В начале шестнадцатого века в Забирье уже насчитывалось семьдесят домов.

В 1569 году Литва слилась с королевством Польшей в одно государство - Речь Посполитую и таким образом украинские земли - Волынь, Брацлавщина, Киевщина части Левобережья и часть Белоруссии - (Подляшье) попали под власть Польши. В их составе под властью Польши числилось и Заборье с 1569 по 1648 года, то есть семьдесят девять лет, но помещиков в Заборье никогда не было и крепостничества село Заборье никогда не знало, ни во времена польской власти, ни после освободительного восстания 1548, ни позже.

Начиная с 1648 года новый украинское военно-административный аппарат раздавал монастырям и духовенству земельные владения. К Киевскому Михайловскому Златоверхому монастырю, как «Борщаговка» к другим Киевским монастырям - Братскому, Петропавловскому, Софиевскому, Никольскому (т.е. для снабжения овощами «на борщи») были прикреплена села Боярка (что с 1927 года называется Тарасовкой), Будаивка, Чернеча Бобрица, Скиток Липянский, Заборье - и принадлежала к церковному приходу села Заборье деревня Бобрица с хуторами Ковбасин и Стражники. Так забирцы и числились «монастырскими», а позже, с 1787 года, когда церковные земли были преобразованы в государственные имения - стали «казьонными» крестьянами. Но и власть над собой монастыря забирцы почти не испытывали. Сохранилось предание о том, как примерно в середине прошлого столетия (19-го) один забирец по фамилии Зыскало гулял на храмовом празднике в Скитке и еще не закончился праздник, когда кончились у него деньги и не хватило ему на водку. Он и продал скитовчанину жену за бутылку водки, а двух детей - по рюмке за каждого. Прошла неделя, и в Заборье приехали монахи Михайловского монастыря, привезли с собой из Скитка проданную женщину и детей, отдали их Зыскалу сказали: «Не имеешь ты права их продавать, потому что они есть собственность не твоя, а наша».

Чтобы представить себе, как и когда именно с хуторов в местности Заборье образовалось село Заборье, просмотрим коротко события того времени записанные в истории Украины.

Украинское казачество начиная с 1591 поднимало раз за разом восстания против польской власти, а именно: гг.1591-1593 - гетман Косинский, 1594-1596 - Наливайко, Лобода, 1624 - Жмайло, 1630 - Тарас Трясило, 1635 - Сулима, 1637 - Павлюк(Павел Бут), 1638 - Острянин, Скидан, Гуня. В 1648-1649 годах район действий крестьянско-козацких отрядов под руководством Богдана Хмельницкого - «императора всех казаков, грозного истребителя аристократии в Польше - врага католичества» (как называл его в своем послании к нему руководитель английской буржуазной революции Оливер Кромвель) охватывал не только всю тогдашнюю Украину и Запорожье, но частично и Беларусь. Населения в этом районе было три миллиона двести тысяч человек (не считая женщин). Польские помещики вынуждены были бросать свои имения и бежать под защиту королевского войска.

В году 1649 козачье войско потерпело частичное поражение в битве с поляками и поэтому был составлен Зборовский договор с польским королем Яном Казимиром, по которому король хоть и соглашался на 40-тысячный реестр казацкого войска, предоставлял амнистию всем украинским крестьянам и казакам, которые принимали участие в восстании, польское правительство лишался права содержать свое войско на территории Брацлавского, Киевского и черниговского воеводств, где власть оставалась в руках козацкой старшины, но вместе с тем польская шляхта получала право вернуться в свои имения. Именно эта территория и была присоединена 8 января 1654 к Российкой державе.

Волынь снова попала под власть Польши, а осенью 1660 Польша в союзе с крымскими татарами вновь напала на Украину. После поражений русской армии и казачьих полков у Любара, Чуднова и Слободища польским панам и их сторонникам удалось захватить правобережную Украину, без Киева и Василькова. «Опять стала Польша , была Украина . Не вступится сын за отца, ни отец за сына» - сохранились в Заборье слова старой песни того времени. Предательские действия враждебной России части козацкой старшины во главе с гетманом Юрием Хмельницким вызвали возмущение народных масс и подавляющего большинства козацкой старшины.

На в начале 1663 года Юрий Хмельницкий вынужден был отречься от гетманства. Гетманом правобережной Украины Польша поставила своего сторонника П. Тетерю. Против него вспыхнули народные восстания под руководством Поповича, Сулимки, Вареницы, Дрозденко, Децика, Высочана, их поддерживали и запорожцы во главе с Сирком и русское войско. Тетеря потерпел поражение и бежал в Польшу.

Гетманом Правобережья стал П.Дорошенко (с 1665 по 1674), который придерживался турецко-татарской ориентации, но помещиками оставались польские паны, и поэтому их восставшие крепостные, которых польские помещики называли «опришками», бежали от них за Ирпень в «заборье». В июне 1663 в Нежине собралась Чорна Рада, на которой Левобережным гетманом был избран кошевой Запорожский Сечи Брюховецкий. В январе 1667 между Россией и Польшей было заключено Андрусовское перемирие, по которому граница стала проходить по рекам Днепру, Ирпеню и Стугне. Таким образом Заборье более ста тридцати лет был пограничным козацким поселением, то есть с 1660 по 1793 год, по второй раздел Польши.

Вот именно тогда, в начале шестидесятых годов семнадцатого века (очень возможно, что летом 1663, но может и раньше) несколько сот опришков повстанцев, отказавшихся повиноваться господам и с оружием в руках добывавших себе волю, отступили с захваченной поляками территории за Ирпень, за Большой Бор, в «Заборье», и сначала разместились лагерем в лесной чаще в урочище, что и сейчас называется Таборище. Постепенно они построили себе сначала землянки на высоком берегу реки, там где стоит село, а позже и дома. Вскоре была построена церковь и только с того времени Заборье стало считаться селом.

Свои землянки забирци делали низкими и с очень высокими трубами, для того чтобы между густыми соснами, где размещались землянки, по возможности труднее было врагу заметить жилье. Пол в землянках долали из глины, но стены были из тесаных бревен, побелены. Под крышей у самой земли два маленьких окошка в одну стекло: одно напротив печи, второе - «напольное». Ночью светили салом в глиняных светильниках. Деды рассказывали внукам: часто бывало, что ночью в село забредали волки, заглядывали на огонек ночника в эти низкие окошки, горели огоньками и волчьи глаза. Корову, лошадь приходилось на ночь заводить в сени; теленок, поросенок, куры - вообще жили в одном помещении с людьми. Некоторые землянки были покрыты только землей, но в основном они покрывались соломой, связанной по два маленьких снопа. Также соломенные, из сплетенной «в-косу» соломы, пропитанной глиной, делались дымоходы от комина над печкой глинобитной печи (а печь занимала добрую половину дома) к деревянному болвану в сенях. Над болваном - широким внизу и узким наверху ящиком поднимался очень высокий, метра на два выше крыши, плетеный из лозы и обмазанный глиной дымоход: издали он казался стволом дерева. Еще в 1925 году в примерно такой землянке жили Киверы-Унинци, Наум Гыжко, а из соломы плетеные дымоходы еще оставались в доме Свирида Ярошенко, который, как говорили, простоял более 300 лет, но это была уже не землянка, а настоящий дом. Стены дома из толстых бревен, тесаных с внутренней стороны, мазались глиной и белились изнутри без штукатурки, а снаружи стены клинились дубовыми колками и толсто обмазывались глиной с конским навозом, между дубовыми колками в глиняную обмазку взтавляли сосновые шишки. Белую глину на побелку копали со дна реки километра на два ниже села.

Еще до середины ХХ века типичным забирським жилым зданием была деревянная изба-сени-кладовая, покрытая соломой, построенная частично «в-сруб», частично «в-ошулы», под углы закапывались толстые дубовые столбцы - основы. Кладовая снаружи не обмазанная, но пол в ней с досок, а дом обмазанный, но пол в нем глинобитный, вокруг дома глиняная обложеная досками завалинка. Стены дома снаружи белые, но завалинку и полосу стены над завалинкой подводили яркой каштаново-коричневой глиной, что копали где-то около ручья в торфянике. Глинобитный пол в доме делали на земляную насыпь иногда почти на полметра выше почвы. Гребень соломенной крыши дома забирцы крепили связанными по двое соломенными перевеслами палками, (в окрестных селах гребень крыши крепили другими способами). Жили забирцы и в землянках, и в домах тесно, случалось, что и по двенадцать душ в одном доме. Спали вповалку и на полу - широком деревянном настиле у печи, и на печи, где одновременно сушили рожь или просо, укладывались и на скамье, и на земляном полу, и на вышках, то есть над жилой частью дома, где хранили сено. Колыбель с младенцем подвешивалась посреди дома к потолку.

Ровно двести лет Заборье было пограничным козацким поселением, а забирский хутор Стражники - пограничной стражею, в том числе 133 года (с 1660 по 1793 год) на границе между Польским и Российским государствами, а после раздела Польши еще 67 лет (с 1793 по 1867) - на границе между «барщиной», то есть имениями рабовладельцев-помещиков, которые были по ту сторону Ирпеня и «казёнщиной» по эту сторону. Тогда главной задачей стражников было не пускать крепостных бежать от своих господ из «барщины» на «казёнщину»: кому из крепостных все же удавалось переходить на казёнщину, над тем господин уже не имел власти. Так от помещиков не только бывшей Польши, а также из России за Большой Бор («в Заборье») продолжали бежать крепостные крестьяне. Потому что таких беглецов тогда называли «опришки», много забирцев сих пор носят фамилию Орищенко (изменено с «Оприщенко»). Например, Суслы (Сусло), по происхождению казахи, пришли из реки Урала, где-то из Словакии - Гыжко и Приходько, с острых Лук - кузнецы - Остролуцкие, потомки которых и сейчас по-уличному прозываются Коваленко, с Копылова - Копылы, из из-за Днепра, Слободской Украины - Слобоженко. Из-под Шепетовки, «поссорившись со своим господином» пришел тот, кого поселили на хуторе «Стражники» и назначили нести службу «Шляхового затулы», его потомки пишутся - Шляховые, по-уличному называются - Затулы, но сохранилось и другое их уличное прозвище - стражники. Так и вообще настоящие свои фамилии беглецы скрывали, появлялись новые фамилии - Татаренко, Короли, Шинкаренко. Есть мнение, что люди первого коренного населения Заборье, именно за то, что жили они скрытно в лесной чаще, как совы, прозывались Совами, те, что позже присоединялись к ним, меняли свои фамилии тоже на «Сова». Только с середины ХХ века некоторые из Сов начали писать свои фамилии «Совенко», или даже «Савва».

В середине восемнадцатого века Заборье стало одним из центров подготовки восстания гайдамаков, известного в истории под названием «Колиивщина», а в первой половине XIX-го столетия забирцы - внуки гайдамаков держали связь с кармалюковцами. Тогда с Крукивщины переселились в Заборье Сухари-Лабунские, Мазуревские, Литвиненки, из Игнатьевки переселились Лозы (Семен Лоза).

Во времена Колиивщины на середине того квартала, где (1975 год) стоит школа и клуб, (а потом и до 1924 года это был участок церковной земли размером в 2 десятины) было построено три больших дома (рассказывают: «такие, как в Киеве») - три казармы для гайдамаков, в них жили триста мужчин. Вокруг тех казарм (куреней) на квадратном лужке против стойла был колодец. Забирський поп насоветовал гайдамакам в тот колодец, для того, чтобы вода в ней была всегда чистой, положить на дно серебряные деньги, и в колодец высыпали, по одним рассказам полмешка, а по другими - полтора кошеля серебряных рублей. Над колодцем стоял очень большой дубовый крест с прибитой к нему иконой. Виктор Заець, тракторист, рассказывает: был он в Фастове и когда сказал, что он родом из Заборья, один старик обрадовался - «это ты с того самого Заборья, где есть колодец, в который золото бросают»


Теперь этот колодец засыпан, но на его месте ничего не растет - там всегда мокро, это как раз на середине южной межи и сейчас еще есть правильно-квадратная лужайка - 0,20 га заливного сенокоса, которая когда-то принадлежала церкви, в 1924 году - Кассе Взаимной Помощи (КВД), а сейчас разделена между несколькими хозяевами, на огородах вблизи выкапываются старые медные монеты. Одна монета оттуда, меченая 1734 годом, хранится в краеведческом музее библиотекаря первой Боярской школы Ив.Ив.Иванова, Новая-Боярка, Светлогорска улица № 3. Там же хранится найденный в Заборье на месте старых могил гайдамацких «свяченный нож». Выкапывается много черепков старинной посуды из черной глины, а также миски, сделанные из панцерей речных черепах; выкапывается и древний жженый очень большой кирпич. Несколько таких кирпичей уложены в лежаки на чердаке дома, построенного Иваном Татаренко (Марусенко). Прохор Шинкаренко рассказывает, что в 1912 г. какие-то чужие люди раскапывали яму на месте «свяченого» колодца и вывезли телегой воловью шкуру серебряных денег.
Tags: Горинович, Забирье, история
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments