Максим Голубев (carabaas) wrote,
Максим Голубев
carabaas

Забірська природа



Річка Бобриця, на якій розташоване село Забір'є, в давні часи була завширшки понад півкілометра й досить глибока: розповідають, що навіть по ній припливали з Дніпра по Ірпіню вітрильні кораблі.

У Великому Бору, що тоді оточував з усіх боків Забір'є, водилося багато диких звірів = цілими зграями ходили вовки, дикі свині, в норах жили барсуки, лисиці, бігали олені, дикі кози, лосі, зайці, на деревах жили «дикі коти» - рисі, білочки, на літо прилітало багато (більш як 70 видів) великих і малих пташок. Щороку у березні прилітали на забірське болото два великі, по декілька сот пар, табуни чорногузів; прилітали всі разом, але паслися на болоті кожний табун окремо: ті, що з червоними ногами – по один бік від греблі, а ті, що з білими ногами – по другий.

В річці водилося в норах під торфовими болотами багато раків, через що приписане до Забір'я село Бобриця мало другу, «по-вуличному», назву – «Раки». Було в річці багато і риби, у тім числі налими(миньки). Ще багато водилося у ній їстівних черепах, через що стара друга назва Забір'я – «Черепахи». Сама річка Бобриця набула свою назву за те, що в ній жило багато чималих звірків, пухнасте хутро яких не намокало у воді – бобрів. Бобри харчувались гілочками і деревиною вільхи, вміли, перегризаючи, валяти грубі дерева, і навдивовижу мистецько робили з дерев'яних паль, закопуючи їх в дно річки, греблі і гатили для себе стави, щоб на березі їх будувати свої двоповерхові житла так хитро, щоб вхід в таке житло був тільки з-під води. Бобри збудували впоперек річки декілька гребель, через що широка колись річка поступово заболотилась, заросла торфовим мохом і перетворилась на вузький рівчак, що змійкою вився у широких грузьких берегах, буйно зарослих цілим лісом товстих вільх і густою, високою травою. Місцями річка проходила по-під вільховими кронами, як у тунелях. Саме в ціх вільхових заростях і водилися найбільші зграї вовків.


В дуже далекі часи в ціх місцях водилися велечезні волохаті слони – мамути. Їх кістки декілька раз знаходили забірці в самому селі, в сусідній Жорновці один жорновець викопав у 1931 році цілий череп мамута і зробив з нього хлів для корови, (вірніше, сховав череп під солом'яним дахом хліву) А вже зовсім недавно викопали кістки мамута в Жорнівці на Кушніровому (вчительскому) городі. Забірці, знаходячи кістки мамутів, називали їх кістками «давніх волоських людей», що наче жили колись тут і були дуже великі на зріст, як бувають і в наш час великими «волоські гарбузи» і «волоські горіхи».

В 1925 році знайшли коло Забір'я край дороги під лісом окам'яніле яйце зі скалки (сілікса). Шкарлупа цього яйця була жовта, та з одного краю яйце було трохи вищерблене й у щербині, в темній, майже чорній масі яйця помітні були дрібні жовті ребра зародка. Це яйце тоді ж віддали до біологічного кабінету 43-ї Київської школи, професорові А.Ф.Музиченко, через вчителя біолога Леоніда Миколайовича Соболєва. За визначенням останнього, - ця скам'янілість була скам'янілим яйцем динозавра.

Пойма по обидві боки річки Бобриці була торфовим болотом і заливними лугами. Навесні й восени під час високої води, яка буває – поводдю, торфовий шар, що здебільшого товщиною біля сімдесят сантиметрів, але місцями, нижче по річці, досягав і трьох метрів завгрубшки, вспливав, і тоді, хоч по ньому можна було ходити і продовжувала пастись худоба, але торфовий шар під ногами прогинався так, що людина йшла неначе по дну великого казана завглибшки метра півтора, який перекочувався з кожним кроком людини вперед. Розповідали, що колись проти макарівського ((північно-західного) краю села билися на такому плавучому торфовикові два воли, протоптали торфовий шар і провалилися під нього, як у ляду. Шукали їх потім там, щупали довгими тичками у воді по-під торфом, але ні волів не знайшли, ні дна не дістали.

На тому торфовому болоті в давнину росло багато журавини (клюкви), через що це урочище і досі зветься «Журавини».

Саме коло бобрових гребель і почали селитися перші мешканці, а боброві греблі використали для водяних млинів, наприклад ще в тридцятих роках був з такою греблею млин в Чернечій Бобриці – хуторі кілометра два від Забір'я; на початку ХХ сторіччя – комбінований вітряно-водяний млин в урочищі проти східного кінця села, що й зараз зветься «Ониськів млин»; ще раніше – був млин в урочищі «Ставки»

У давнину «Забір'єм» звалося не село, а вся місцевість, «що «ЗА ВЕЛИКИМ БОРОМ»; Великий Бір відокремлював цю місцевість з усіх боків – як від степу, так і від Києва. В цій прихованій за Бором місцевості була досить широко розкидана купка хуторів.

По-над п'ятьсот років тому всі ці дрібні поселення разом і були «Забір'є», що належало до приходу найближчої до них церкви в урочищі «Кладова», де й зараз над Ірпінем є старе церковице (ця церква була зруйнована татарами в 1462 році).



Забирская природа.

Река Бобрица, на которой расположено село Заборье, в древние времена была шириной более полкилометра и достаточно глубока: рассказывают, что по ней даже приходили из Днепра по Ирпеню парусные корабли.

В Большом Бору, что тогда окружал со всех сторон Заборье, водилось много диких зверей - целыми стаями ходили волки, дикие свиньи, в норах жили барсуки, лисы, бегали олени, дикие козы, лоси, зайцы, на деревьях жили «дикие коты» - рыси, белочки, на лето прилетало много (более 70 видов) больших и малых птиц. Ежегодно в марте прилетали на забирское болото два больших, по несколько сот пар, табуна аистов; прилетали все вместе, но паслись на болоте каждый табун отдельно: те, что с красными ногами - по одну сторону от плотины, а те, что с белыми ногами - по другую.

В реке водилось в норах под торфяными болотами много раков, из-за чего приписанное к Заборье село Бобрица имело второе, «по -уличному », название - «Раки». Было в реке много и рыбы, в том числе налим (миньки). Еще много водилось в ней съедобных черепах, из-за чего старое второе название Заборья - «Черепахи». Сама река Бобрица получила свое название за то, что в ней жило много крупных зверьков, пушистый мех которых не намокали в воде - бобров. Бобры питались веточками ольхи, умели, перегрызая, валить крупные деревья, и удивительно мастерски делали из деревянные сваи, закапывая их в дно реки, плотины и запружали для себя пруды, чтобы на берегу их строить свои двухэтажные хатки так хитро, чтобы вход в такое жилье был только из-под воды. Бобры построили поперек реки несколько плотин, из-за чего широкая когда-то река постепенно заболотилась, заросла торфяным мхом и превратилась в узкий ров, что змейкой вился в широких топких берегах, буйно заросших целым лесом толстой ольхи и густой, высокой травой. Местами река проходила по из-под ольховыми кронами, как в туннелях. Именно в этих ольховых зарослях и водились крупные стаи волков.

В очень далекие времена в этих местах водились огромные мохнатые слоны - мамуты. Их кости несколько раз находили забирцы в самом селе, в соседней Жорновке один жорновець выкопал в 1931 году целый череп мамонта и сделал из него хлев для коровы, (вернее, спрятал череп под соломенной крышей хлеву) А уже совсем недавно выкопали кости мамонта в Жорнивке на Кушнировом (учительском) огороде. Забирцы, находя кости мамонтов, называли их костями «древних волосьских людей», словно жили когда-то здесь и были очень велики ростом, как бывают и в наше время большими «волосьские тыквы» и «волосьские орехи».

В 1925 году нашли возле Заборья у дороги под лесом окаменелое яйцо. Скорлупа этого яйца была желтой, и с одного края яйцо было немного выщербленными и у щербины, в темной, почти черной массе яйца заметны были мелкие желтые ребра зародыша. Это яйцо тогда же отдали в биологический кабинет 43-й Киевской школы, профессору А.Ф.Музыченко, через учителя биологии Леонида Николаевича Соболева. По определению последнего, - эта окаменелость была окаменевшим яйцом динозавра.

Пойма по обе стороны реки Бобрицы была торфяным болотом и заливными лугами. Весной и осенью во время высокой воды, которая бывает - поводья, торфяной слой, в основном толщиной около семидесяти сантиметров, но местами, ниже по реке, достигал трех метров, всплывал, и тогда, по нему можно было ходить и продолжал пастись скот, но торфяной слой под ногами прогибался так, что человек шел будто по дну большого котла глубиной метра полтора, который перекатывался с каждым шагом человека вперед. Рассказывали, что когда-то напротив макаровского (северо - западного) края села бодались на таком плавучем торфовике два вола, протоптали торфяной слой и провалились под него, как в люк. Искали их потом там, щупали длинными шестами в воде под торфом, но и их не нашли, ни дна не нащупали.

На том торфяном болоте в древности росло много журавина (клюквы), из-за чего это урочище до сих пор зовется «Журавина».

Именно возле бобровых плотин и начали селиться первые жители, а бобровые плотины использовали для водяных мельниц, например еще в тридцатых годах была с такой плотиной мельница в Чернечей Бобрице - хуторе километра два от Заборья, в начале ХХ века - комбинированная ветряно-водяная мельница в урочище против восточного конца деревни, и сейчас называется «Оныскив млын»; еще раньше - была мельница в урочище «Ставки»

В древности «Заборьем» называлось не село, а вся местность, «что «ЗА ВЕЛИКИМ БОРОМ»; Большой Бор отделял эту местность со всех сторон - как от степи, так и от Киева. В этой скрытой за Бором местности была довольно широко разбросана кучка хуторов.

Более пятисот лет назад все эти мелкие поселения вместе и были «Заборьем», принадлежавшее приходу ближайшей к ним церкви в урочище «Кладова», где и сейчас над Ирпене есть старое церковище (эта церковь была разрушена татарами в 1462 году).
Tags: Горинович, Забирье, история
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 6 comments